Історія формування уявлень про антропогенизацію ландшафтів

Проблеми взаємовідносин природи та людини древні, як саме людство. Однак масштаби і форми їх прояву на різних історичних етапах розвитку людського суспільства помітно різняться. Проте соціально-екологічні корені цих проблем і при первобутно-общинному, і при феодальному, і при капіталістичному, і навіть при соціалістичному устроях близькі між собою. Їх суть в переважно примітивно-споживчому відношенні до природних ресурсів, що присвоюється, збереженому з первісних і навіть біологічних часів.

Уявлення ж про те, що людство в процесі історичного розвитку змінює природу Землі відповідно до особливостей своєї господарської діяльності, тобто в тій чи іншій мірі антропогенезує її, з'явилися вже давно і в науці.

Ще в Гомерівський період занепаду давньогрецької цивілізації, натуралізації господарства, повернення до родових общинам і зародження наймитства (фетов) наприкінці I-початку II тисячоліття до н.е. відзначалася деградація господарських ландшафтів. У IV столітті до н. е. давньогрецький філософ Платон писав уже про серйозні зміни в зовнішності та родючості ландшафтів древньої Еллади через зведення лісів, розорювання земель та інтенсивний випас худоби на схилах гір. В результаті тут на зміну гірничо-лісовим субтропічним ландшафтам прийшли розріджені, низькорослі, ксерофіто-чагарникові зарості типу шибляка, маквіс, гариги, фригани і висушені, безплідні, скелясті гори з кам'янистими схилами, позбавленими глинистої кори вивітрювання і фрагментарним грунтово-рослинним покривом. Основними деструктивними чинниками цього стали навмисні та випадкові лісові пожежі, непомірна господарська діяльність і спровокована ними прискорена ерозія.

Сучасний французький еколог Ж. Дорст (1968), враховуючи специфіку харчування кіз, так образно характеризував їх фатальну роль у деградації лісових середземноморських ландшафтів давнини: «Після кози не залишається нічого; коли вона гине від голоду, людина гине разом з нею». Дослідження середземноморських і субсередземноморських гірничолісових ландшафтів Югославії (нині Сербії, Чорногорії та інш.) показали, що і в даний час провідну роль в їх деградації продовжують грати лісові пожежі.

У середині XVIII ст. загальний висновок про те, що людина є потужним чинником, що змінює вигляд Землі, зробив французький натураліст Жорж де Бюффон. У роботі «Природна історія» він характеризував людину як істоту, здатну трансформувати природу з користю для себе, підпорядковуючи її своїм інтересам.

Англійський чернець Т. Мальтус обгрунтував можливість перенаселення Землі людьми і розвиток екокризи через нестачу продовольства в кінці XVIII-початку XIX ст. на простій моделі співвідношень геометричного приросту населення і лінійного росту виробництва продуктів харчування. Ж. Кювьє виявив повторювані біоекологічні катастрофи як закономірності в геологічній історії Землі.

У першій половині XIX ст. (1820) Ж. Б. Ламарк охарактеризував дії людини і негативні зміни в ландшафтах під впливом господарської діяльності наступним чином: «... призначення людини ніби полягає в тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю непридатною для проживання». Ю. Лібіх формує уявлення про біологічний кругообіг речовин і виходячи з цього про можливість вдосконалення агровиробництва.

У середині XIX ст. (1840) проф. Казанського університету Е.А.Еверсманн публікує роботи про роль антропогенних палів в зовнішності степових ландшафтів. Дж. П. Марш у роботі «Людина і природа, або про вплив людини на зміну фізико-географічних умов природи» (1864) говорить про людину як руйнівника гармонії або рівноваги в природі. Наводячи історичні приклади, однією з фізичних причин занепаду давньоримської цивілізації він вважав знищення гірських лісів з подальшою деградацією ландшафтів. Головна ж причина занепаду держав та цивілізацій – у неуцькому відношенні людини до законів природи, у війнах, зловживаннях цивільної та церковної тиранії.

К. Маркс висловлював думку про те, що незайманих ландшафтів на Землі майже не збереглося, а антропогенні зміни природи часто носять негативний відтінок. Ф.Енгельс у роботі «Діалектика природи» писав, що людям, які викорчовували в Месопотамії, Стародавній Греції та Малій Азії ліси під рілля, і не снилося, що це покладе початок запустінню їх земель та країн. За кожну перемогу над нею природа мстить людині.

Передумови зародження вчення та предмети досліджень. В останні роки активно обговорюється і стає досить актуальною в практичному плані формування науки або наукового напрямку, що займаються проблемами антропогенезаціі ландшафтів та географічної оболонки Землі в цілому. Пов'язано це з усе більш чітким проявом меж та небезпек виснаження природних ресурсів і ненавмисним, але вже великомасштабним псуванням природних умов життєдіяльності людини, придатних та звичних для неї ландшафтних комплексів та їх компонентів. Крім природно-наукових передумов, які вже існували в деяких природознавчих науках, з'явилися і соціально-економічні передумови для виділення нового наукового напрямку досліджень. Саме тому в 1990-х роках на стику різних напрямків природної (фізичної) географії, особливо ландшафтознавства, і соціальноекономічної географії, екології та геології формується або актуалізується наука геоекологія. Основним об'єктом її досліджень стає трансформоване під впливом антропогенного чинника навколишнє природне середовище. У західно-європейському науковому середовищі ці напрямки досліджень в даний час абсолютно панують в «ландшафтній екології».

Не вдаючись у безглузді суперечки про те, до якої з перерахованих наук про Землю та життя на ній геоекологія відноситься, слід констатувати, що одними з основних об'єктів та предметів її досліджень, на думку більшості вчених-природознавців, є антропогенно змінені природні геоекосистеми, територіальні природно-господарські системи (ГПХС) або ландшафти.

Однак в географії, зокрема в ландшафтоведенні та історичній географії, які вивчають територіальні геоекосистеми різних розмірностей, типи та ієрархічні рівні організації, ще в 1940-1960-ті роки активно формувалося вчення про природно-антропогенні (культурниі або антропогенні) ландшафти та антропогенезацію ландшафтної оболонки. При цьому природно-історичні витоки та передумови зародження цього вчення можна простежити в географії ще з XVIII ст.

У Росії наприкінці XVIII ст. і в першій половині XIX ст. виходячи з уявлень про зв'язки та взаємозумовленості природи і господарської діяльності були проведені природно-господарські районування її території з метою підвищення регіональної ефективності природокористування. У 1840 р. відомий казанський біогеограф-еколог Е. А. Еверсманн показав і оцінив роль палів у функціонуванні та трансформації структури степових ландшафтних геоекосистем.

Однією із значущих зарубіжних географічних робіт того часу про антропогенні трансформації природи стала книга американського вченого Дж. П. Маршу «Людина і природа, або про вплив людини на зміну фізико-географічних умов природи» (1864).

Л. Майков в «Нотатках про географію стародавньої Русі» (1874) писав, що історична географія повинна вивчати взаємозв'язки природно-географічного середовища з суспільними утвореннями, впливи людини на природу, форми та результати взаємодій природи і населення.

З зародженням капіталізму і розвитком товарного, особливо дрібнотоварного, виробництва зерна в Росії середини XIX ст. загострилася проблема деградації сільськогосподарських угідь півдня лісової та лісостепової зон. У зв'язку з цим у другій половині XIX ст. в Росії з геоекологічних позицій проблема взаємодії людини та природи була детально проаналізована основоположником наукового грунтознавства та ландшафтознавства В. В. Докучаєвим в серії робіт «Російський чорнозем» (1883), «Наші степи колись і тепер» (1892) та інш. У вченні про природні зони він характеризував їх як природно-антропогенні геоекосистеми. При цьому В. В. Докучаєв тісно пов'язував природні умови, типи господарської діяльності та населених пунктів, а також людини або населення з його трудовими навичками, етнокультурними укладами життя, мораллю, традиціями та звичаями. Природні зони В.В.Докучаєва, а потім його учня та послідовника JI. С. Берга – це геоеко та одночасно соціогосподарські системи, утворені взаємодією природи, господарства та людини.

На початку XX ст. уявлення про природно-антропогенні ландшафти розвивали: В.П. Семенов -Тян-Шанський, який пов'язував тип господарства з ландшафтними особливостями території і дав класифікацію природно-антропогенних ландшафтів; В.Л. Комаров характеризував зміни у ландшафтах Далекого Сходу у зв'язку з вирубкою хвойних лісів; С. М. Середін в роботі «Історична географія» (1916) підкреслював важливість вивчення природничо-історичного аспекту взаємовідносин людства з природою на різних етапах їх розвитку; А. І. Воєйков у роботі «Вплив людини на природу» показував суть виникаючих при цьому геоекологічних проблем.

Величезну роль у формуванні уявлень про антропогенезацію ландшафтної оболонки зіграли концепції, ідеї і труди французьких учених Е. Леруа і П. Тейяр де Шардена про ноосферу, а також видатного російського вченого В. І. Вернадського, що розробив вчення про біосферу та її еволюцію в ноосферу.

У роботах П. Тейяр де Шардена «Феномен людини» та В. І. Вернадського «Наукова думка як планетарне явище» і «Кілька слів про ноосферу» людина з її розумом як біосоціальна або біосоціогосподарське явище біосфери, розглядається в якості провідного чинника та носія нової форми еволюції географічної оболонки.

У 1930-1940-ті роки Л.Г. Раменський, що вніс значний внесок у розвиток ландшафтознавства в СРСР, звертає увагу на необхідність вивчення антропогенних модифікацій сільськогосподарських земель та ландшафтів. Взаємозв'язки господарської діяльності з природою аналізували і видатні економікогеографи Н.Н. Баранський, Н.Н. Колосовський, а в 1950-1960- ті роки – Ю.Г. Саушкін, В.Л. Котельніков, В.В. Покшишевський та інш.

У німецькому ландшафтоведенні К. Троллем вводиться поняття і закладаються основи екології ландшафту (ландшафтної екології), де основна увага приділяється динаміці та екології природно-антропогенних ландшафтів.

Негативні еколого-економічні сторони антропогенезаціі ландшафтів постійно і все активніше стимулювали розробки в галузі охорони природи та оптимізації структурнофункціональних особливостей ПАЛ та KJI. В кінці XIX- початку XX ст. В. І. Докучаєвим, його соратниками та учнями були закладені наукові, конструктивні основи меліорації ПАЛ, що послужили базою для розробки комплексних меліорації в посушливому Поволжі та інших регіонах Європейської території Росії (ETP) за планами ГОЕЛРО з метою підвищити та стабілізувати врожайність сільгоспугідь. Відразу після Другої світової війни в СРСР на науковій основі розробляється і активно реалізується до 1953 р. Державний (Сталінський) план перетворення природи з метою підвищення біопродуктивності сільського господарства та створення більш сприятливих умов для життєдіяльності людей і розвитку виробництва. По суті це був план створення сприятливих KJI. Наприкінці 1960-початку 1970-х років директор Інституту географії акад. І. П. Герасимов формулює основи конструктивної географії, орієнтованої на еколого-географічне планування та проектування господарської діяльності, а багато вчених, зокрема Д.Л. Арманд, Ф. Я. Шипунов, Т. В. Звонкова, розробляють її різні аспекти. На цьому тлі, в 1980-1990-ті роки в СРСР, а потім у Росії виділяється і починає активно розвиватися еколого- географічне або ландшафтно-екологічне (геоекологічне) планування та проектування KJI з обгрунтуванням господарської діяльності в них. У Західній Європі ландшафтно-екологічне планування, розвиваючись, орієнтується переважно на особливо охоронювані природні та інші екологічно та історично цінні ландшафти.

В даний час антропогенні зміни в природі йдуть значно швидше та масштабніше, ніж природні еволюційні процеси її розвитку, відповідно антропогенне модифікування ландшафтів більш відчутно для суспільства. Тому дослідження проблем та закономірностей антропогенезаціі ландшафтів, а також розробки природно-наукових основ ландшафтного планування та проектування KJI за актуальністю та фундаментальністю, як мінімум, не поступаються дослідженням спонтанної динаміки геокомплексів.

http://mpd-msk.ru