Формування садово-паркового мистецтва Японії

Генетичне коріння японського саду з його формалізованими компонентами, прийомами композиції йде у стародавні «доархітектурні» форми. Відходе у той період історії Японії, який можна було б назвати першим етапом культурного розвитку цієї цивілізації, пов'язаним з поклонінням силам природи. Саме тоді в древній Японії сформувалася релігійна система «сінто» – «шлях богів», яка згодом визначила не тільки принципи формування садово-паркового мистецтва, а й багато особливостей японської культури.
У стародавньому сінтоїзмі були відсутні символи божеств, які візуально сприймаються, їх ідентифікували з конкретними предметами або явищами природи. Обожнення всього навколишнього світу виражалося в твердженні: божество не можна бачити, але його можна відчувати шляхом переживання краси природи та її ритму, можна долучитися до божества і, споглядаючи, осягнути істину. Прихована сила "моно-но-ке" (матеріальний предмет та одночасно безформний, «первісний» простір) та "ке" (таємнича сила, що пронизує всі предмети й простори). Першим речовим уособленням моно-но-ке став камінь, усвідомлений як вмістилище, оболонка божества. Це був найважливіший етап філософського та художнього осягнення дійсності, формування не тільки релігійних уявлень про божество, але й співвідношення предмет-простір. Місця поклоніння створювалися з предмету – каменю, огородженого мотузками, і засипаного галькою простору, зазвичай прямокутного, в якому це божество існує. Місце поклоніння не мало ніяких споруд і символічно відокремлювалося від навколишньої природи, по суті, залишаючись єдиним з нею. Мистецтво каменів та емоційне ставлення до них було частково пов'язане з фаличними культами, спеціальні вівтарі яких збереглися до цих пір. Композиційна схема саду обов'язково враховує відмінність каменів, що виражають чоловіче або жіноче начало.

Наївний первісний синтоїзм послужив основою для двох найважливіших естетичних ідей, сформованих з обожнювання природи та поклоніння їй: символізації природної форми й символізації через просторову форму. Протягом усієї своєї історії Японія запозичила художні та інші ідеї у різних народів. Однак, проходячи через призму національної свідомості та традиційного художнього досвіду, ідеї асимілювалися і абсолютно видозмінювалися, наповнюючи новим змістом у контексті кожної конкретної епохи. Навіть буддизм з його розробленою філософією та сильною системою релігійних догматів отримав в Японії інші форми, ніж в Індії, Китаї та інших країнах.

У VI столітті Японія офіційно прийняла буддизм, який асимілював місцеве вчення і трансформував його в рьобусинто, сенс якого полягає в ідентифікації синтоїського та буддистського божеств. Висока духовність особистості в світовідчутті буддизму стикнулася з наділеною духовністю природою, що було основою основ синтоїзму. Звідси виникло абсолютно особливе сприйняття навколишнього світу, його нерозривної єдності з людиною, їх глибинного внутрішнього зв'язку.
 
Японська культура ввібрала в себе значною мірою перероблені космогонічні уявлення про інь-ян та сталості змін. «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а три – всі істоти. Всі істоти носять у собі інь і ян, наповнені ци і утворюють гармонію» (Лао-цзи. «Дао-де-цзин»).

Загальні буддистські тези про повсюдність Будди (він живе в усьому, в живій та неживій природі), про переродження (що, загалом-то, ставить людину в один ряд з природою у всіх її проявах) у поєднанні з ідеями даосизму та конфуціанства зайняли важливе місце в осмисленні ставлення людини до світу природи та її місця в цьому світі.

Перші японські сади були створені в стародавній столиці Нара (VIII ст.). Ансамбль міста в регулярності плану та виразності структури співпадав з буддистської символічною схемою світобудови – мандала. Нара зведений за подобою китайської столиці Чань-ань, тому не дивно, що перші сади Японії теж були створені за зразком китайських. У літописі «Ніхонсьоки» згадуються корейські майстри, які вперше влаштували на японській землі сади зі штучними пагорбами та містками в період правління імператриці Суйко, там також є згадка про одну людину, що мала прізвисько «міністр садів» за те, що він розбив навколо будинку чудовий сад.

Формування самобутньої культури в VIII та IX століттях проходило під інтенсивним впливом Китаю, який переживав період блискучого розквіту поезії, живопису, архітектури. Китайські зразки були свого роду естетичною нормою та еталоном.

Континентальна (китайська) ідея саду як штучно перетвореної природи в поєднанні з просторовими уявленнями анімістичних культів стародавньої Японії перетворила традиційну форму японського середньовічного саду. Сади Китаю створювалися як земна подоба раю, де сама краса природи повинна допомогти людині проникнути в таємниці буття та досягти безсмертя. Сад давав самотність, можливість насолоди та споглядання могутності та величі природи.

В цей час у Китаї ще не існувало строгих канонів, що визначають побудову саду, була загальна конструктивна схема: скелет (гори) і кров (вода), що виражало головний та загальний космогонічний принцип єдності та протилежності двох причин – позитивного, світлого чоловічого (гора або камінь) та негативного, темного жіночого (вода). Сама композиція саду повинна була залишати враження свободи, невимушеності та нерегулярності, властивих самій природі – цієї могутньої стихії, прекрасною в своїй природності, в єдності та зіткненні своїх сил. Передати пульс природи, її життєвий ритм неможливо випадковим співвідношенням її окремих деталей. Завдання художника – зрозуміти внутрішній сенс життя природи і виразити його в своєму творі.

Китайська ідея штучного і одночасно природного саду ще не була сприйнята в культурі Нара, часу затвердження буддизму. Створюючи великі архітектурні комплекси, такі, як Тодайдзі, архітектори залишали природне оточення у своїх природних формах, організовуючи простір навколо храмів плануванням шляхів руху процесій. Розум і воля архітектурно-планувального рішення контрастували зі стихійністю природи, а не відповідали їй, як це відбудеться в подальшому епосі – Хейан, найважливішому періоді в історії японської художньої культури.

Відчуттям, почуттям, переживанням краси людина проникала у сутність буття. Але буддистська ілюзорність та ефемерність світу позбавляли почуття краси життєрадісності. Краса швидкоплинна, вона миттєва, ледь помітна та скороминуща, готова в наступну мить зникнути безслідно. Вишукана хейанська культура заснувала новий тип ставлення до світу - милування. Не просто спостереження, а переживання і гостре сприйняття. Краса відкривається людині тільки в моменти найвищого емоційного напруження. А мова справжньої емоції – це поезія, і саме в цю епоху були створені класичні твори японської літератури. Хейанська культура справила вирішальний вплив на формування японського садово-паркового мистецтва, оскільки відкрила нове ставлення людини до природи - споглядання.

На зміну вишуканому та витонченому епосу Хейан приходить мужній, брутальний культ сили епохи Камакура (XIII-XIV ст.). Будучи практично антитезою попереднього періоду, час військового дворянства створив передумови для формування нового ставлення до природи. Не чуттєва краса, що уособлює переживання людини, але натхненність, могутність та сила природи здаються тепер її головними якостями.

Після об'єднання країни під владою сегунів Асікага обидві культури – хейанська та камакурська поступово зближуються, що послужило основою для розквіту мистецтв періоду Муроматі. Ідеалам військового стану, що прийшов до влади, відповідало вчення дзен. Визнання духовності людини, сприйняття людини як частини природного світу, рівнозначної всьому іншому, визначило ставлення дзен до навколишнього. Природа не протистоїть людині як ворожа сила, вона єдина з нею, вона – частина її. «Пізнаючи світ, пізнаєте самого себе». Згідно з ученням дзен, в спогляданні природи найголовніше – злиття суб'єкта та об'єкта, відчуття людиною природи як частини свого природного буття. «Краса укладена не в формі, а в сенсі, який вона виражає, і цей сенс розкривається, коли спостерігач всю свою сутність передає носію цього сенсу...».
 
Аскетизм дзен заснований на повазі до природи, але це не придушення особистості, а відсутність егоїзму у відношенні з світом природи, відмова від самоствердження. Аскетизм дзен - це простота, помірність, мужність, його шлях – інтуїтивне осягнення спорідненості зі світом природи у всіх його проявах. Внутрішня суть природи подібна суті людини і зрозуміти її логічно неможливо. Інтуїтивне осягнення істини можливо в один з моментів просвітлення. «Всесвіт щоразу виникає, коли людина відкриває очі, щоб поглянути на нього». Не заперечуючи повністю інтелект, дзен визнає його лише в тій мірі, в якій він збігається з інтуїцією. Образ-символ, образ-знак допомагають поетично-метафоричному способу мислення дзен ірраціонально, інтуїтивно осягнути істину. Такий тип художнього мислення визначив структуру канону японських садів, які в цей період стали лаконічним та концентрованим виразом світобудови. Естетична цінність рослин, каменів, піску і води в семіотичній природі японського садового мистецтва є другорядною в порівнянні з тим, що вони символізують.
 
Синтоїстська традиція символіки простору шляхом його ототожнення з божеством виросла в середні століття в стійку традицію одухотворення архітектурно-просторової форми, насичення її етнічної та релігійно-філософської змістовністі. При цьому зміна просторових концепцій в середньовічному мистецтві садів від його складання в періоди Нара та Хейан до канонізації жанру під впливом буддизму дзен в епоху Муроматі в цілому було явищем складним й багатошаровим.